Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– А тут не сухо, не сонце?… Цілими днями сонце, якого – на жаль – так мало бачу, бо сил у мене немає навіть на малий прохід. Тямиш, як ми десятками кілометрів ходили крізь юнанські гори?…

– Власне, щоб якнайскоріше повернути до нормального стану, ти повинна якнайскорше виїхати!

– Виїхати сама і залишити тебе самого?…

– За рік я теж повернуся до Европи, я прискорю мою відпустку!.. Цей рік скоро промине.

– Звичайно, для здорової людини. Для мене рік, навпаки, видається неосяжним шматом життя. Я так ненавиджу недугу – з цілої душі, з цілого єства! О, не тому, що фізичне терпіння, а тому, що вона передусім нищить усе єство людини. Тепер я ще більше жалію, що не мала нагоди стати лікарем.

– Чи ти, може, маєш які сумніви, думаєш, що наш лікар не лікує тебе як слід?…

– Навпаки, для мене він найкращий лікар, бо він теж людина, він теж наш друг. Ти ж бо знаєш, що я маю безграничне до нього довір’я.

– Один аргумент більше, щоб послухати його рад та виїхати до Европи. Перший літак від’їздить за тиждень. Отже, згода? Скажи!..

– Тобі видно теж тяжить моя хвороба, – кинула я без надуми, під впливом гіркого спомину про від’їзд Сімон літаком. – Так, так, хочеш відіслати мене по слідах Сімон, – докинула я їдовито.

– Ради Бога!.. Пануй хоч трохи над своїми нервами! Як можеш робити мені подібні закиди! Подібні натяки?…

– Вибачай. Я бо така втомлена, така виснажена морально. Зрештою, мені вже все одно, відішли мене, куди хочеш! Хоча знаєш, ще бодай кілька тижнів зачекай, – поправила я з дивною просьбою в голосі.

Після сніданку по цій розмові, я почувала себе навіть багато краще, бо загроза від’їзду поки що відклалася. Я навіть вирішила зійти у сад, погрітися на сонці.

Мій муж на руках зніс мене по сходах та залишив у коридорі, під опікою нашої китайки, яка займалася мною та усім домом. На моє здивування, в коридорі я помітила відсутність мандарина.

– Де подівся мандарин? – запитала я у Є.

– Не знаю. Це, мабуть, Ляо-Шен сховав його кудись.

– Поклич же його.

Ляо-Шен увійшов у коридор зі схиленою головою, сховавши долоні у рукави, а на моє питання відповів тільки уклоном.

– Ляо-Шен, зараз же скажи мені, куди подівся мандарин! Инакше… – погрозила я підвищеним голосом, знаючи, що він над усе боявся, щоби злість його панів не спала на його голову або на його родину.

– Мандарин у пивниці, – відповів він знехотя.

– Пощо ти його туди заніс?

– Бо він загороджував панові вхід у бюро, – відповів він еніґматично, хоч я і так зрозуміла його.

Він був переконаний, що жінка мандарина наробила мені вже досить лиха, та хотів позбутися мандарина, щоб тим охоронити від помсти хоч його пана, якому він був дуже відданий від довгих літ.

– Ходімте туди, у пивницю! – рішила я.

Там, на наше велике здивування, ми застали Вана, якого Ляо-Шен віддавна адоптував, щоб мати на одного хлопця більше та щоби дати йому чисто китайське виховання. Ван у темряві пивниці бавився моїм мандарином. Вуглем розрисував на його обличчі европейські вусики і круглу борідку. Я сама аж ахнула.

– Як це так, Ляо-Шене, що ти дозволяєш йому бавитися нашим духом?

– Я ж бо нічого не знав! Я справді не знаю, де він такого набрався, – лементував Ляо-Шен.

Тим часом Ван дивився на нас трохи зляканим поглядом та потай старався ногою засунути під бочку стару рушницю, якою він, видно, узброював мандарина на модерного жовніра. Приглянувшись ближче до мандарина, я помітила, що з його довгої коси не залишилося ні сліду, Ван зголив йому голову або повиривав усе волосся, прикривши його лисину синім кашкетом. Мандарин був такий знищений та споганений, що я вирішила залишити його рештки у пивниці, хоч мені шкода було старого брокатного костюму, тому я наказала Ляо-Шенові:

– Роздягни його, вичисть цей костюм і чоботи, та зложи їх у скрині на горищі!

На ці слова Ляо-Шен нічого не відповів та навіть не рушився, щоб сповнити мій наказ.

– Чи ти чув мене, Ляо-Шене?…

– Так, але я не можу цього зробити!

– Гаразд, це дає мені новий доказ, що ти дійсно слухняний і вірний слуга!..

– Ні, справді, цього я не можу! Цього вже забагато!

– Чого забагато? Праці, вимог, наказів? Чого?

– Ні, лиха на наш дім!

– Дурниці це все! Старі забобони! Якщо ти такий забобонний, то поклич мені кухаря. Я певна, що він мудріший за тебе.

Кілька хвилин пізніше у пивницю увійшов наш кухар з Пекіну та, кепкуючи собі зі старого Ляо-Шена, швидко взявся роздягати мандарина. Під кінець, супроводжуючи добрим китайським прокльоном, дав сильного копанця у живіт голої статуї, від чого вона, тричі перевернувшись, закотилася у сам кут пивниці, лицем у калюжу води.

Модерний Шен-Та-Ко, сильно вдоволений зі своєї вищости над забобонністю старого Ляо-Шена, вийшов із пивниці з міною переможця та на подвір’ї з кпинами жваво взявся чистити й вітрити старий попліснілий костюм.

Так і закінчився мій перший прохід, бо я знову почувала себе така втомлена, що мусила лягти у постіль.

На другий день ранком моя китайка Є, входячи до моєї кімнати з кавою, повідомила про недугу Шен-Та-Ко.

– Але це нічого, – старалася вона потішити мене. – Трохи гарячки, це пройде. Не слід вам турбуватися надмірно, пані! Я заступлю сьогодні його, бо я вмію дещо варити, – докинула вона скромно.

– Що в нього болить? – запитала я.

– Не знаю. Гарячка та, мабуть, всередині!

– Ти пішлеш зараз же оцю мою листівку до нашого лікаря, – сказала я придушеним від зворушення голосом, бо, не знаю чому, з-перед моїх очей не зникав образ Шен-Та-Ко, що копав у живіт статую голого, поплямленого та пошарпаного духа…

Чотири дні пізніше на наше подвір’я вносили тяжку трумну для Шен-Та-Ко – наш останній для нього дарунок. Незважаючи на найпильніші заходи нашого лікаря, він помер у страшенних терпіннях на чорну віспу.

Я була така прибита та ослаблена, що ледве мала досить сили, щоби зійти на подвір’я та покласти на його домовину червоно-золотий напис. Зате мій муж відвів цілий похоронний похід аж на китайський цвинтар.

Коли я повернулася з подвір’я нагору широкими сходами, мене зупинила дивна постава жінки мандарина, якої я вже давно не бачила. Верхня половина її тулуба була зігнута вперед, наче її хтось розторощив, колесами переїхав груди. Певно, новий жарт Вана, – подумала я, хоч в ту саму хвилину заперечила цю думку, згадавши його